ledilid: (двоє - лев і левиця)
Бабки нам зустрічаються файні. І терпляче позують для макро, ніби розуміючи, що руки в нас криві, а фотик - лайняний і вже битий-перебитий.
А бабки фотогенічні - хоч у 2009 році у Вишеньках, хоч учора поруч із домом на Позняках :)


 photo dragonfly_babka2.jpg

 photo dragonfly_babka3.jpg

 photo dragonfly_babka3.jpg


Отака краса.
А хто ще не вподобав наш туристичний сайт і не зацінив крутість пропозицій (зокрема нову: у жовтні на футбол Сан-Марино vs Україна + Венеція + Флоренція + Болонья + море в Ріміні - якихось 280 євро з авіа), то вам сюди: http://cheap-trip.eu.
ledilid: (twin towers)
Наш "Смак подорожника" зараз перебуває у Греції, на чудесному острові Тасос, і не лише відпочиває, а й збагачується знаннями. Зокрема, із біології. От вам розповідь "Смаку подорожника" про тутешніх цикад - звіт зі звуками.

По них можна визначати час і засікати годинники. Свою пісню, якщо погода ясна, вони заводять майже завжди рівно о 9.55 - після того як відспівають ранкові пташки. Вони - на платанах, пальмах, соснах, на всіляких тутових деревах та інших субтропічних заростях. Навіть на пощерблених колонах зруйнованих античних храмів.
Цикади. На грецький острів Тасос варто їхати принаймні за тим, щоб почути їхній багатоголосий хор.



Цикади грецького отрова Тасос. Фото "Смак подорожника"
Цикади грецького отрова Тасос. Фото ledilid / "Смак подорожника"
Читати й слухати далі >>>>  )
ledilid: (двоє - руки карта - мандрівки)
Дюссельдорф – кльове місто.
Хоч і чимале (585 тисяч людей), і не надто історично-вагоме, ще й здебільшого нове (під час війни зруйноване наполовину), але нам сподобалося. Тут є свій шарм, багато зелені, безліч мальовничих закутків, файна архітектура і якийсь особливий простір.

Photobucket
Вид на рейнську Медіа-гавань у Дюссельдорфі ввечері.

Мабуть, для нас враження про Дюссельдорф зробили дві речі: 1) мега-променад на набережній Рейну в Старому місті, який називають «найдовшою барною стійкою у світі»; 2) час відвідання міста – а це був вечір і ніч на Хелловін (31 жовтня 2010 року :) з відповідною поведінкою місцевою населення. Ми якраз прямували на Сардинію через аеропорт Weeze ранковим літаком і теж спати не збиралися.
далі - розповідь і 32 фотки >>>>  )
ledilid: (двоє - руки карта - мандрівки)
Ось вам просто фотки зі столиці Баварії на початку листопада. Південь Німеччини. Мюнхенська краса.

(А для ще більшої краси гляньте потім ось тут золоту осінь, зафіксовану нами рівно рік тому на півночі Німеччини – в місті Любек, земля Шлезвіг-Гольштейн.)

Photobucket

Photobucket
далі >>>>  )
ledilid: (Default)
Веселка над виборчим округом №212 (Київ - Позняки / Осокорки / Харківський :).

Сьогодні. +10.

Rainbow12-10-2012


ledilid: (двоє - Амур і Психея)
«Стоять жоржини мокрі-мокрі. / Сплять діамантові жуки. / Під грушею у дикій моркві / до ранку ходять їжаки» (Ліна Костенко).
або: «Зацвіли жоржини у саду, / Зорепади відцвіли серпневі. / Доцвітає літо день по дневі, / Наближає осінь молоду» (Микола Луків).
А ще – пісня «Літо пізніх жоржин» Івасюка на слова Братуня.

Про жоржини є багато хороших віршів. Здебільшого меланхолійних і сумних. Адже жоржини – квіти осені. А осінь – самі розумієте, що то є.

Утім, у вересні буває подекуди дуже тепло і кльово, як-от у Кельні тиждень тому, де ми потрапили на цвітіння жоржин у ботанічному саду «Флора».
Тож тримайте в цьому пості три десятки фоток: виставкова плантація жоржин Кельнського ботсаду, ну й трохи про сам ботсад.

Photobucket
ще багато >>>>  )
ledilid: (двоє - ч/б голі у воді)
Хай це просто висить тут.
Як нагадування про такий гарний сьогоднішній день.
Знову наші Бортничі, ліс, 8 км пішки, пікнік лише удвох. Усяка трава й лісова звірина.
До речі, Леся, коли ходила по хмиз, бачила в кущах умовну "ондатру" :).
Ех, ще б і її сфотографувати (ондатру, не Лесю):).
А так – макрозйомка всіляких жуків, ну й ми з ковбасою поміж них :).

Photobucket
красиві фотки >>>> )
ledilid: (двоє - руки карта - мандрівки)
Межами міста Кордова тамтешні історичні пам'ятки й красоти не вичерпуються. За 8 км на захід від колишньої столиці Кордовського халіфату тривають розкопки грандіозного палацового міста Madinat al-Zahra (варіанти назв - Мадінат аль-Захра, Медіна Асахара, Медіна Ас-Сахара, аль-Сахара та ін.).

Photobucket

Винести халіфську резиденцію за межі міста у Х ст. вирішив халіф Абд ар-Рахман ІІІ аль-Насір із династії Омейядів. Керувався правитель, очевидно, передусім політичними міркуваннями – прагнув створити окреме місто-столицю, щоб утерти носа попередникам і конкурентам, передусім Фатімідам із Північної Африки.
Проте є й романтична версія, згідно з якою Рахман наказав звести новий палац, щоб вразити свою найулюбленішу наложницю Асахару. Чи аль-Захру – варіантів сарацинського імені, як і назви міста, є кілька. Так чи інакше, й іспанські джерела, й Вікіпедія твердять, що з арабської це перекладається як «розкішна», «квітуча», «пишна».

Будували розкішну столицю загалом близько 40 років – з 936-го по 976-й, адже це був цілий комплекс палаців-будинків-садів-фонтанів-мечетей-резиденцій-басейнів-лазень.
Написи на інформаційних табличках свідчать, що в будівництві було задіяно загалом 10 тисяч будівельників, 1500 мулів і 400 верблюдів.
Далі - трохи розповіді і всього 24 фотки >>>> )

ledilid: (двоє - Ліда Шурик)
Єгипетська красотєнь, яка вже минула. Их...
Отака фотка ще нагадуватиме.
Хто знає - що це за дерево з такими квітками?

Photobucket
ledilid: (двоє - руки карта - мандрівки)
Це наш останній пост із березневої поїздки до Лігурії та Ломбардії. Попередні можна переглянути тут.

Вирішили написати і про Сан-Мікеле-ді-Пагана.
Хоча це селище й невеличке, але в ньому є свої фішки, неабияка краса та визначні місця. Словом, є на що звернути увагу.
Серед таких принад назвемо: 1) півострів із маєтком чинного Великого магістра Мальтійського ордену; 2) віллу, на якій було підписано Рапалльський договір 1920 року між Італією та югославами, що вирішив територіальні суперечності на Адріатиці та припинив унікальний чин поета-завойовника Габріеле д'Аннунціо у заснованій ним Республіці Фіуме (місто Рієка); 3) старовинну церкву з картинами Ван Дейка; 4) один із найбільш затишних та романтичних пляжів, бачених нами будь-де;

Власне, Сан-Мікеле – не окрема адміністративна одиниця, а селище чи містечко у складі Рапалло (див. пост). "Ді Пагана" в його назві означає "язичницьке", що вже якби натякає на давню історію.
Віддаленим районом Рапалло рибальське селище Сан-Мікеле стало ще за середньовіччя, навіть до початку панування Генуезької республіки.

Сан-Мікеле-ді-Пагана розташовується на межі міст Рапалло й Санта-Маргерити-Лігуре. Якщо йти із Рапалло по вулицях уздовж моря, то важко й збагнути, де що з цих населених пунктів починається і закінчується – треба дивитися на карту. Але ця прогулянка на 2 км у будь-якому разі буде приємною й мальовничою.
Ще б пак, адже за парканами зліва по маршруту шумлять хвилі Лігурійського моря. Спуститися до нього можна далеко не скрізь – багато приватної забудови. Однак види берегів тут дуже красиві.
Наприклад, ось:
Photobucket

Цей півострів зветься Пунта Пагана. Він же – приватний парк, який має назви Вілла Пагана чи Вілла Мальта. Колись цими маєтками володіла генуезька сім'я Спінола, тож віллу називають і на її честь.
Палаццо й фортеця (або замок – кастелло, 1625 року заснування), що видніються серед зелені, - це місце проживання Великого магістра Мальтійського ордену, він же – Суверенний військовий Орден Госпітальєрів Святого Івана Єрусалимського, лицарів Родосу і Мальти. Так, того самого, історичного, заснованого 1099 року.
Статус цього утворення – "незалежне князівство". Незважаючи на втрату державної території, Орден залишається суверенним суб'єктом міжнародного права і підтримує дипломатичні стосунки з більш ніж 100 державами. Свого часу президент Ющенко навіть призначав туди посла.
На чолі Ордену стоїть Великий магістр (зараз це Метью Фестінг). Його світський ранг – князь, а духовний прирівнюється до кардинала.
Загалом госпітальєрів налічується 12 тисяч, вони провадять благодійну, медичну діяльність, служачи Святому престолу.
Представники Ордену, його місій мають дипломатичний імунітет. Офіційним представництвом Ордену в Україні є Мальтійська служба допомоги.
Головна резиденція Ордену розташовується в Римі, але на цій приватній віллі в Сан-Мікеле Великий магістр із 1959 року теж "підживає". Курорт все-таки.

Розповідь і ще 29 фоток >>>> )
ledilid: (двоє - руки карта - мандрівки)
Рапалло – не зовсім типове італійське містечко. Воно якесь не по-італійському чисте й ошатне. Певно, тому, що цей курорт на Лігурійської Рів'єри – дитина "бель епок".

Це приморське селище стало фешенебельним курортом після прокладення залізниці з Рима в Ніццу. Ті роки – від 1890-го до 1914-го – якраз і називають "прекрасною епохою", "бель епок".
Для Європи це були розкішні, безтурботні часи – на контрасті з наступною І Світовою війною. У Франції будувалася Ейфелева вежа, в Британії – «Титанік», народжувалися кіно, авіація, розвивалася фотографія, виникали новітні течії в мистецтві й літературі, великої популярності набули публічні морські купання.

Photobucket
Стара морська фортеця на тлі різнокольорових будинків Рапалло.

Район Тігулліо – середземноморське узбережжя Лігурії на схід від Генуї – став одним із центрів відпочинку та розваг богеми й дипломатичної еліти. До Рапалло та його передмість приїздили визначні письменники, художники, науковці – Гі де Мопассан, Езра Паунд, Василь Кандінський, Гульєльмо Марконі... Саме тут Фрідріх Ніцше почав роботу над своїм славетним філософським трактатом "Так казав Заратустра". Із 1910 року англійський денді Макс Бірбом тримав у Рапалло літературний салон. На вулицях, що йдуть уздовж моря, в ті часи виросли розкішні готелі, які залишаються престижними та дорогими і тепер.

У 1920-му й 1922 роках тут було підписано два мирні договори – Рапалльські.
Спершу – між Італією й Королівством сербів, хорватів і словенців про врегулювання територіальних суперечок, потім – між Веймарською республікою і Радянською Росією.
Цього тижня від укладення Рапалльського договору-1922 виповнилося 90 років. Ми в ЖЖ вже писали про нього в пості про містечко Санта-Маргерита-Лігуре, що межує з Рапалло. Саме на території Санта-Маргерити зараз розташовується готель "Імперіал палас", де було підписано те вельми важливий для історії України "траттато".
Днями в "Україні молодій" ми лупонули велику історично-аналітично-подорожню статтю про 90-річчя Рапальської угоди з коментарями істориків та готельєрів.

Якщо стисло, висновок такий: саме в Рапалло офіційно почалося закабалення Радянської України у "братньому союзі" з РСФРР.
Та угода, укладена більшовиками й німцями у Великодню ніч таємно від решти учасників Генуезької конференції, стала прологом до підписання Росією й Україною союзного договору у грудні того ж року – 1922-го. Саме в Рапалло українські більшовики намагалися ствердити свою самостійність, але в результаті були опущені московськими соратниками нижче плінтуса в "Ла Сала дель Траттато".

Кому цікаво – почитайте наш матеріал в "УМ".
А нижче буде розповідь про курортне місто Рапалло, його затишок, історію, море, його яскраві кольори.

Далі - розповідь і чимало фоток, але красивенних) >>>> )
ledilid: (двоє - gif green тіні)
Прогноз погоди на Великодню ніч у Києві: +11, короткочасні дощі.
Схід сонця - о 6:00.

По детальніший прогноз полізли на розрекламований сайт Sinoptik.ua (при тому що завжди користуємося цілком зачотним Weather.com). І що читаємо в того "Сіноптіка"?
"Народный прогноз погоды. 15 апреля почитается память преподобного Тита чудотворца и мученика Поликарпа. В народе Тита называли Ледоломом, поскольку в это время вскрываются реки. К середине апреля выходили зимние запасы. В народе говорили: «Ничего нет, ни крохи, ни зерна, ни капли»; «Поликарпов день - начало бесхлебицы». Наши предки считали: если в этот день вешние воды текут медленно, лед тонет, значит будет тяжело народу в этом году". (лінк)

Це якго, цікаво, народу прогноз і нафіга він нам? Які такі рєкі вскриваются 15 квітня і де тонєт льод?
У Москві? В Пєтєрбургє? В Архангельськє? В якій ще Хохломє?

ОМГ, ну й ідіоти. Це те саме, що погодні прикмети на УТ-1/Ера два роки тому, про що ми в ЖЖ писали: "А кто на Грачевника в новые лапти обуется, у того весь день будет шея скрыпеть!"

Словом, Сіноптік.уа як сайт пронозів погоди відпадає однозначно) Хай ідуть подалі - рятувати свій льод, что тонєт)))
ledilid: (двоє - кохання в час холери - старі)
Люди, це просто відпад.
Найкраще домашнє відео, тобто природне!

Гуляли, значить, учора вже звично до бортницького лісу й по лісу. Сидимо на березі озера, що на території колишнього табору "Родіна". Лід там, на щастя, вже розтав :) Краса, пташки співають, бруньки вилізли. Релакс.
Тут поруч пробігає СОБАКА. Кидається у воду. Там - шубовсть-шубовсть. Ну, думаємо, розважається пес, купається, прохолоджується чи з жабами бавиться, яких там мільйон скрекоче.
А він бере в зуби порожню пластикову пляшку, яких у березі плаває тища, пливе з нею до берега, риє яму - явно щоб покласти пляшку! Ми просто В ШОЦІ.
Підходимо ближче. Фотоапарат у нас під рукою. Спершу собачку фоткали, потім відео почали знімати. Але повністю процес не зазнімкували.

Собака побіг далі. Знову пірнає по пляшку, витягує, несе далі від озера в ліс... І знову до води. Вдалині вже його погано видно було.

Тварина просто умнічка. Мабуть, навчена. ІОХО, за таке треба давати Нобелівську премію в галузі біології! )
Даєш дресуру таких всів тисячами й прибирання наших водойм від наслідків життєдіяльності двоногих свиней!

Ось, тримайте два шматки відео й кілька фоток. Під катом також - плюс жаби, природа й запитання до знавців лісу.





фотки + питання >>>> )
ledilid: (Default)
Originally posted by [livejournal.com profile] jarkokozakat Поліський заповідник. Бобри і люди.
Туристи, що вже не раз бували у Поліському заповіднику знають - кожного разу ця подорож дарує нові емоції та враження.
Адже природа - це не місто з його статичністю і постійністю, природа постійно змінюється, оновлюється, преребуває у постійному русі. Цього разу дивувала не лише природа, а й люди, адже ми потрапили на свято села Селезівка. Проводилось воно вперше, але відтепер кожна перша неділя квітня проходитиме під акомпанемент народних співів, частування наваристою юшкою та напоями місцевого виробництва (фото з виступу фольклорного колективу у попередньому дописі).
А в бобрів, яких ми щоразу відвідуємо - своє свято. Їм виділили нову ділянку під забудову. Меліорація з точністю до навпаки - осушені раніше землі зараз будуть освоєні бобрами і перетворені у болото з усіма бобровими "наворотоами" - дамбами, хатинками і кормовими плантаціями.

На першому фото - колишня частина Жолобницької осушувальної системи, яка "клином" з південної сторони врізається у територію заповідника. Меліоративні канали вже повністю освоєні бобрами, які спорудили на кожному з них цілий каскад дамб, кожна з яких піднімає рівень води на 40-60 см. Загалом, у верхній течії рівень води піднятий на 2-3 метри, а зараз, коли струмки повноводні, вода навіть переливається через верх дамби.

продовження боброісторії )
ledilid: (двоє - руки карта - мандрівки)
Батьківщина фрукта бергамоту, комедійного персонажа Арлекіна-Труффальдіно й композитора Гаетано Доніцетті; два міста в одному місті
– це все про Бергамо.
Надзвичайно приємне й гарне місто. Світле, просторе, панорамне й цікаве. Дуже радимо відвідати.

Особливий шарм Бергамо полягає в тому, що це одне з чотирьох міст Італії (разом із Луккою, Гроссето й Феррарою), в якому історичний центр ізольований за древніми фортечними стінами. Нещодавно ми бачили таке на Ібіці – у Віллі Івіса. Але в Бергамо укріплений центр – Чітта Альта – вочевидь порівняно найбільший за площею, до того ж він розташований на високому пагорбі. Красиві види в обидва боки – і на фортечні стіни, і зі стін на Нижнє місто.

Photobucket
Парочка в Чітта Альті.

Далі: розповідь і менше 50 фоток, як просили )>>>> )
ledilid: (Default)
чому лід на озері ТАКИЙ ЧОРНИЙ?

Це те саме озеро Вирлиця, про оксюморони якого ми писали й викладали фотки тиждень тому: надворі +20 - а на ньому ще крига.
Так от, минуло шість днів. За відсутності інших напрямків для подорожей ми знову йдемо на Вирлицю (позавчора). Наближаємося. Спершу здалося - лід розтав, залишився острівець тільки посередині, й на ньому стовбичить зграя чайок, як у Любеку на початку березня-2011.
Далебі.
Виявилося, що льоду лишається майже стільки ж, скільки й минулого тижня. Ну хіба біля берега півметра води звільнилося. Але питання в тому, який лід. Він темно-сірий, а здалеку - майже чорний.
За кольором - однорідний, тобто якимсь піском його не замело. Ну пористий, так. Але такого чорного льоду на київських водоймах ми досі ніколи не бачили, треба зізнатися.

Photobucket

От же ж питання до знавців, натуралістів і всіх небайдужих: що такого за тиждень сталося з льодом, що він - замість розтанути - почорнів?
Із чим пов'язане це оптичне/гідрологічне/фізичне явище?

Уточнення: ми нічого не курили, навіть не пили; з оптикою у фотоапараті все ок, і фотошоп не застосований.

ще 5 фоток, для ілюстративності й просто красоти >>>> )
ledilid: (двоє - руки карта - мандрівки)
Абатство Сан-Фруттуозо – одне з головних визначних місць природного парку Портофіно, що на узбережжі Лігурійського моря в Італії.

До селища й абатства Сан-Фруттуозо раніше можна було дістатися лише двома шляхами - морським або пішохідним, спустившись із навколишніх гір крутими стежками. Тепер є ще й третій - гвинтокрилом. Для приземлення в абатстві є спеціальний гелікоптерний майданчик.
Ми дійшли пішки з Портофіно :)

Photobucket
Абатство Сан-Фруттуозо та пляж на березі затоки.

Гелікоптер над вежею Доріа:
Photobucket
У Сан-Фруттуозо не сідав, полетів далі над горами.

далі >>>>  )
ledilid: (двоє - руки карта - мандрівки)
У парк Портофіно хочеться повернутися знову. Там ще лишається багато не ходжених нами маршрутів (та й по ходжених тягне пройтися ще). Там чисте повітря, чудова природа, прозорі струмки, кози-кабани-борсуки-олуші-крачки-кропив'янки та інша живність. Там розкішні види на море з гір і лазурові бухти. Там древнє абатство, а стежки в горах цивілізовано обладнані навіть на найскладніших ділянках.
Як ми вже писали, день на мисі Портофіно був одним із найкращих у нашому житті. А жили б ми десь неподалік - можна було б такі найкращі дні організовувати собі щотижня...

У цьому пості з великою кількістю фотографій ми розповімо, як пройшли в парку Портофіно два з половиною маршрути; полежали на березі моря; на другій третині дуже стомилися – ледве ноги вгору волочили; нажартувалися; зайшли в тупик, коли вже сутеніло; але таки підкорили й другу гору і повернулися додому.
Вибачайте, якщо фоток забагато. Але вони хороші :) І ми ставимо їх не просто як ілюстрації до звіту на сайті, а як нагадування нам самим на майбутнє про ту чудову днину.

Photobucket
"Вертикальний" підйом. / Пляж абатства Сан-Фруттуозо.

•• - такими двома кругами був позначений наш маршрут, яким ми пішли з Портофіно до абатства Сан-Фруттуозо.
Його фініш – у Камольї, загальна протяжність – 13 км, або 4 год. 30 хв. пішої ходи.
Але нам треба було тільки до середини. Тож у Сан-Фруттуозо ми були трохи більш як за дві з половиною години, з перервами на перепочинок і фотографування.

Перед походом ми прочитали в інтернетах, як російська ЖЖ-юзерка [livejournal.com profile] ushastyj_zver позаминулої осені пішла до Сан-Фруттуозо, але не з Портофіно, а з Камольї, і маршрут для неї виявився заскладний, бо сама вона була в шльопанцях, і на скелястій ділянці після Сан-Рокко справді стрьомно, тим більше у в'єтнамках. Тож ushastyj_zver повернулася з середини шляху назад, злякавшись повороту занадто вузької стежки над обривом у горах.
А ми пішли до Сан-Фруттуозо з Портофіно - через церкву святого Себастьяна, хутір Ольмі й Базу "0".
Аж такої небезпечної й ризикованої ділянки ми не виявили. Хоча ноги натомили і по скелях у верхній частині маршруту настрибалися добряче. А як там можна лазити у в'єтнамках, взагалі не уявляємо.

Схема парку подана на інформаційних щитах на перетинах маршрутів і біля цікавих об'єктів.
Ось карта зі щита (клікабельно, цятками нафотошоплено наш шлях через парк):


пішли далі >>>> )
ledilid: (двоє - gif green тіні)
Це пост типу дибр. Із задоволенням, певною красотою, убожеством, враженнями-оксюморонами й висновками.

Перший справді теплий день року – із +18, класно! Ясна річ, треба гуляти надворі. Ну ми й пішли.
За нєімєнієм можливості для дальніх мандрівок здійснюємо ближні. Але ходимо пішки теж багато. Сьогодні кілометрів 16-17 пройшли – із Позняків через озеро Вирлиця й Харківську площу в ліс біля Бортнич, там посиділи на лісовому ставку колишнього піонертабору "Родіна", погуляли по Бортничах – по місцях дитинства Д., побачили нову забудову, стару школу та будинок дитинства… Але це для іншого посту, бо то інші думки, дуже змішані…

А наразі – просто прогулянка.
Перший оксюморон полягає в тому, що народ масово вивалює на природу, на береги озер, а при цьому на озерах зберігається крига, та ще й яка! На сонці термометр показує вже більш як +20, люди роздягаються до пояса – а по льоду на ставку можуть бігати собаки і, мабуть, діти. Чесслово, сидячи на березі озера з видом на крижану площину, так хотілося з розгону туди стрибнути й проїхатися на пузі – перевірити, чи лід витримає. А якщо провалиться – пофіг, адже надворі вже фактично літо :)

Другий оксюморон – це те, що два тижні тому ми в такий самий час сиділи на схожих озерах на ПІВНОЧІ Німеччини, і там уже льоду на воді й залишків снігу в парках не було й близько. З-під землі пробилися крокуси й первоцвіти, зеленіла трава, бубнявіли бруньки по повній програмі. У нас же – і сніг, і нуль крокусів, і лише натяки на активність бруньок. Хоча в нас типу не Північна Європа.

Ну й третій оксюморон – це свинство й нечистоти.
Так не хочеться померти в країні, де береги ставків і озер та узлісся вздовж вулиць засипані сміттям, обгортками, порожніми пляшками та різним непотребом, ніби тут пройшли окупанти без жодних намірів колись сюди повернутися. Але ж повертаються, сволочі, і знову смітять – ну типу ж все одно тут брудно, навіщо ж уже за собою прибирати?
Так і тягне сказати: ви свині, панове. І якщо навіть якісь добровольці все це гівно приберуть – все одно після наступних пікніків тут знову будуть говерли сміття.
Зауважте: це в Києві, це не донецьке бидло приїхало й напаскудило. Це наші кидають недопалки у вікна автомобілів і пляшки й порожні коробки – на природі, де посиділи.

І правильно пише Рома Кульчинський у колонці на "Інфопорні" під назвою "Кусочок земельки": те, що маємо навколо, - провина не "окупаційної влади", а всіх нас як таких. Мовляв, що ви хочете від Януковича з його загарбаним "Межигір'ям", якщо в Києві в дачних кооперативах кожен ніщеброд намагається пересунути паркан на два метри за положені межі, від чого електричні стовпи опиняються в дворах, а вулиці стають удвічі вужчими. Так само, до речі, роблять і наші ОСББ, захоплюючи максимум території впритул до проїжджої частини й огороджуючись шпичастими парканами, де тільки можна. Це жлобство. Надто глибоко воно вкорінилося, щоб хотіти від України якоїсь європейськості.

На цьому враження та висновки закінчуються й починаються фотки з походу. Небагато.

Photobucket
Вирлиця. Гаряча влюбльонна парочка та їхня ворона на березі ще замерзлого озера.

ще кілька ілюстрацій >>>>  )

May 2014

S M T W T F S
    123
45678910
11121314151617
181920 21222324
25262728293031

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Page Summary

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 22nd, 2017 12:44 am
Powered by Dreamwidth Studios